У серці нашої
країни де степи і полонини,
На схилі сивого
Дніпра,
Розкинулась моя земля.
Мій дід і прадід
тут вродився,
На шахтах й
рудниках трудився.
У надрах скарби
незліченні.
Живуть тут лікарі
і вчені.
Мій милий, любий
серцю край!
Де маки й ясний
небокрай.
У Городищі хатка
є старенька,
Біла і похилена
стоїть.
Народилась тут
бабусі ненька.
Й в місті цьому
залишилась жить.
Я нажаль її не
пам’ятаю,
Розповіді ж слухаю завжди.
Тому я напевно знаю,
Моє місто краще на землі!
Зародилось тут моє коріння,
Прадідусь на шахті працював.
А у час коли війна настала,
Ворога сміливо відбивав.
Повоєнний Марганець розквітнув.
Забуяло тут палке життя.
Хай же місто миле процвітає,
Славиться і лине в майбуття.
На Микитиному
розі – велично стоять кургани,
Зберігають
таємницю скіфського народу давню.
На Микитиному
розі – в славнії часи козацькі.
Непреступна Січ
стояла і Хмельницького вітала.
А обабіч цього
міста, де тополі стоять тихо,
Отаман Сірко
спочинок віднайшов собі назавжди.
По Микитиному
рогу – чумаки у крим спішили.
Розвивалось те
містечко. Згодом назву ще й змінило.
Ви впізнали теє
місце? Назви вже нема на карті.
Таємницю цих
історій – Нікополь зберіг сучасний!
Що для мене Батьківщина?
Що для мене рідний край?
Це степи і полонини,
Буйнії Дніпровські хвилі
І безмежний небокрай.
Це епохи подих давній
Де козацькії краї.
Та військовий подвиг ратній
Що лишився на віки.
Гордий я що народився у Дніпровському краю.
Нема кращого на світі, а ніж той де я живу.
Козацький мій краю – колиска дідівська.
І я ще маленький в майбутнє дивлюсь.
Тримаю за руку матусю рідненьку
На схилі Дніпровськім тихенько молюсь.
Я дякую Богу що тут народився.
В чудовім калиновім, славнім краю.
Де скіфські кургани в тумані спочили,
І січі козацькі відбиток лишили.
Де в надрах земних добувають руду.
Мій краю священний, кращого не знайду!
